Від Рубенса до Кандінського: як жили художники

Італійський живописець, архітектор і мистецтвознавець Джорджо Вазарі придбав будинок в "елітному" районі свого рідного міста Ареццо, в Італійській Тоскані, в 1541 році через "найчистіше повітря". П’ять головних зал триповерхової будівлі він прикрасив розкішними фресками, на створення яких витратив 15 років. На стінах цієї найбільшої зали зображено сцени з життя античних художників.

У стінах цієї будівлі, в Антверпені, була майстерня Пітера Пауля Рубенса. Будинок звели за проектом, який розробив сам художник, натхнений архітектурою Італії, де він провів вісім років. Та жив Рубенс разом зі своєю дружиною в сусідньому будинку - будівлі 16 сторіччя в традиційному фламандському стилі, яку він придбав в 1610 році разом з ділянкою землі, на якій пізніше й було побудовано цей палац.

Батьки Гюстава Моро мали ліберальні погляди, і вони підтримували пристрасть сина до малювання. В 1825 році батько, видний архітектор, купив Моро будинок поблизу Монмартру, де митець і прожив все життя. Вдома Моро зберігав біля 25 тисяч своїх робіт, а також безліч дрібничок, які нагадували йому про сім'ю, друзів і кохану. Свій будинок художник заповів Франції, сьогодні - це музей.

У другій половині 19 сторіччя Медон - живописне передмістя Парижа - був популярний серед художників і музикантів. Тут придбав будинок і Огюст Роден. У 1901 році в своєму великому саду він побудував зменшену копію павільйону, в якому його скульптури демонструвались на Всесвітній виставці в Парижі. А от внутрішньому оздобленню будинку він особливої уваги не приділяв.

За своє життя Поль Сезанн змінив безліч адрес, поки в 1901 році, за 5 років до смерті, не придбав ділянку в рідному Екс-ан-Провансі. Будівництво споруди він суворо контролював. На полицях у просторій майстерні художник розставив предмети для натюрмортів. В одній із стін було зроблено спеціальний отвір, щоб виносити на вулицю великоформатні роботи, не знімаючи їх з підрамників.

Побудовані в Дессау будинки для викладачів Баугаузу втілювали всі нові принципи будівництва, розроблені в цій знаменитій школі. Щоправда, оренда й обігрів просторих приміщень влітали в копієчку. Художники Пауль Клее й Василь Кандінський, що теж проживали там, навіть направили міській владі запит з вимогою відшкодування частини витрат. До речі, в рахунок квартплати місто приймало й роботи митців.

Орендувати будинок у графстві Суссекс художниці Ванессі Белл порадила її старша сестра, письменниця Вірджинія Вульф. У ньому не було ані води, ані електрики. Але швидко він став улюбленим місцем членів Блумсберійського гуртка: художників, письменників, інтелектуалів. В усьому будинку навряд чи знайдеться поверхня, не розписана господинею та її коханцем - художником Дунканом Ґрантом.

Василь Кандінський і Ґабріель Мюнтер познайомились у Мюнхені: вона відвідувала його уроки живопису. Симпатія, що виникла між ними, згодом переросла в серйозні стосунки, художник навіть розлучився з дружиною. У літній будиночок без зручностей у мальовничому Мурнау в передгір’ї Кандінський "просто закохався". Купила ж його Мюнтер - на успадковані від батьків гроші.

Зі спальні Кандінського на другому поверсі можна було потрапити в спальню Мюнтер та ательє. Меблі художники замовляли в місцевих майстрів, а потім розписували їх у народному стилі. Після того як пара розлучилась, ображена Мюнтер відмовилась віддавати Кандінському його роботи. У часи націонал-соціалізму вона ховала їх у підвалі, а на честь свого 80-річчя подарувала галереї Lenbachhaus у Мюнхені.

У 1930 році, піддавшись умовлянням друзів, німецький скульптор Ернст Барлах придбав ділянку землі в Гюстрові, Макленбург, і побудував там двоповерховий дім із майстернею. Та незабаром ситуація змінилась: Барлах став одним з перших митців, що впали в немилість нацистів. Заощадження швидко закінчились, і скульптор, що отримав заборону на професію, ледве знаходив гроші на виплату кредиту.

Понад 20 років бельгійський художник Рене Магрітт знімав трикімнатну квартиру в передмісті Брюсселя. Тут, прямо у вітальні, він написав і більшу частину своїх робіт. Оздоблення в будинку сюрреаліста було звичайним, окрім хіба що шафи та комоду, виготовлених за ескізами самого митця. Капелюх і парасолька художника, котрий не знімав костюм навіть за мольбертом, стали його фірмовим знаком.

Хуан Міро завжди мріяв про велике ательє, в першу чергу для того, аби зберігати свої численні роботи. У 1956 році він придбав будинок із земельною ділянкою на Майорці, де в дитинстві проводив кожне літо в бабусі. Там він побудував простору, окрему майстерню з традиційної для цієї місцевості обпаленої глини, необтесаного каменю та білого бетону. Інколи художник робив екскізи прямо на стінах.

Румуно-французький скульптор Костянтин Бранкузі вважав, що для його робіт нема більш підходящого місця, ніж майстерня. Продаючи скульптуру, він робив для себе її гіпсову копію, яку ставив на місце оригіналу. Перед смертю він заповів усі свої витвори Франції з умовою, що його ательє буде в деталях відтворене в музеї. Точну копію його майстерні розташовано біля Центру Жоржа Помпіду в Парижі.